(1909 - 1959)
Народився 1
грудня 1909 року в селі Старий Угринів, Калузькому повіті у Галичині, яка
в той час належала до австро-угорської монархії (зараз Івано-Франківщина).
Його батько, Андрій Бандера,
греко-католицький священик, був у той час парохом в Старому Угринові, походив
зі Стрия. Мати, Мирослава Бандера, походила зі старої священичої родини із
Старого Угринева.
1919 - 1927
навчався у Стрийській гімназії. На початку 1922 (в третьому класі) став членом Пласту, належав до 5-го пластового куреня
імені князя Ярослава Осьмомисла, а після закінчення гімназії належав до 2-го
куреня старших пластунів “Загін Червона Калина”.
В 1927 - 1928 роках працював у читальні
“Просвіти”, провадив театрально-аматорський гурток і хор, заснував руханкове
товариство “Луг” і належав до засновників кооперативу. Провадив
організаційно-вишкільну роботу по лінії підпільної УВО в довколишніх селах.
У вересні 1928 року він переїхав до Львова і
тут записався на аґрономічний відділ Високої Політехнічної Школи, де вчився до
1933 року. Перед дипломним іспитом через політичну діяльність його було
арештовано і ув'язнено.
В студентські роки брав активну участь в
організованому українському національному житті. Був членом українського
товариства студентів політехніки “Основа”. Деякий час працював у бюро
товариства Сільський Господар, що займався піднесенням аґро-культури на
Західних Українських Землях. З товариством “Просвіта” їздив у неділі і свята в довколишні села Львівщини з доповідями та на допомогу в організації різноманітних акцій. У ділянці молодіжних і спортово-руханкових організацій був
активним передусім у Пласті, як член 2-го куреня старших пластунів “Загін
Червона Калина”, в Українському Студентському Спортовому Клубі (УССК), а деякий
час теж у товариствах “Сокіл-Батько” і “Луг” у Львові. Займався бігом,
плаванням, лещетарством, мандрівництвом. У вільний час грав у шахи, крім того
співав у хорі та грав на гітарі і мандоліні.
В 1928 став
членом Української Військової Організації, отримав призначення спочатку у
відділ розвідки, пізніше - пропаганди. З 1929 вступив в Організацію Українських
Націоналістів (ОУН), з 1931 - член Крайової Екзекутиви ОУН на
Західноукраїнських Землях (ЗУЗ), а з червня 1932 - заступник Крайового
Провідника і референт пропаганди. В червні 1933 на берлінській конференції ОУН
був офіційно затверджений Крайовим Провідником ОУН на ЗУЗ.
В 1933
спланував і провів шкільну акцію, спрямовану проти спроб польського уряду
полонізувати українське шкільництво. Підтримуючи акції протесту Українського
Національно-Демократичного Об'єднання проти спланованого голодомору 1932-33 в
Наддніпрянській Україні, доручив М. Лемику здійснити замах на радянського
консула у Львові. В 1934, виконуючи постанову конференції ОУН у Берліні (1933),
підготував замах на одного з головних організаторів політики “пацифікації” щодо
українського населення Галичини і Волині міністра закордонних справ Польщі Б.
Пєрацького.
Після арешту в червні 1934 року перебув
слідство у в'язницях Львова, Кракова й Варшави до кінця 1935 року. При кінці
того року і на початку 1936 року відбувся процес перед окружним судом у
Варшаві, в якому разом з 11 іншими обвинуваченими, був суджений до смертної
кари кару, яку замінено на посмертне тюремне ув’язнення на підставі
амністійного закону.
Сидів у в'язницях “Święty Krzyż” ("Святий
Хрест") коло Кельц, у Вронках коло Познаня і в Берестю над Бугом до
вересня 1939 р. 13 вересня, коли становище польських військ стало критичне
в'язнична адміністрація і охорона поспішно евакуювалися і в'язні вийшли на
волю.
Прибувши до
Львова, разом з активом ОУН протягом короткого часу виробив детальний план
розбудови мережі ОУН на теренах всієї України. В 1939 очолив течію в ОУН, яка
стояла в опозиції до методів і тактики діяльності Проводу Українських
Націоналістів під керівництвом А. Мельника. 10 січня 1940 у Кракові був
створений Революційний провід ОУН на чолі з Бандерою, затверджений у квітні
1941 Великим Збором ОУН.
Після початку
радянсько-німецької війни 1941-45 ОУН ставить своїм завданням відновлення
української державності.
30 червня
1941 ОУН проголосила у Львові відновлення на західноукраїнських землях
української державності і сформувала орган крайової влади на чолі з Стецьком
Ярославом - Українське Державне Правління.
6 липня 1941
Бандера був заарештований окупаційною владою і після відмови скасувати акт
відновлення Української держави ув'язнений у концентраційному таборі
Саксенгаузен. Німецьким в'язнем був Степан Бандера до
грудня 1944 року.
Німецькою владою було звільнено його і кількох інших провідних членів ОУН з ув'язнення,
пробуючи приєднати собі ОУН і УПА, як союзника проти Москви. Цю пропозицію
Степан Бандера рішуче відкинув і на співпрацю не пішов.
Внаслідок
постійної загрози арешту був змушений змінювати місце
перебування. Жив в Інсбруку, Зеєфельді, Мюнхені. В лютому 1946 (за іншими
даними - в 1947) очолив провід Закордонних Частин ОУН (ЗЧ ОУН).
В 1953-54
намагався врегулювати відносини між українськими еміграційними угрупуваннями і
досягти консолідації всіх націоналістичних сил за кордоном.
1955 року відбулася 5-та Конференція ЗЧ ОУН,
яка наново вибрала Головою Проводу ЗЧ ОУН С. Бандеру. Як Провідник ОУН, у післявоєнний час вирішує далі продовжувати збройну боротьбу проти
Москви. Він інтенсивно організує крайовий зв'язок і бойові групи ОУН, які
втримують контакт з Краєм.
15 жовтня 1959 року в під'їзді будинку на
вулиці Крайтмайр, 7 (Kreittmayrstraße), в Мюнхені о 13:05 Степан Бандера був вбитий пострілом зі
спеціального пістолета, ціаністим кальцієм.
17 листопада 1961 року, німецькі судові органи
проголосили, що вбивцею Степана Бандери є агент КДБ Богдан
Сташинський з наказу Шелєпіна і Хрущова. Після докладного слідства 19 жовтня
1962 року Сташинського було засуджено на 8 років ув’язнення. Німецький Верховний
Суд у Карльсруге (Karlsruhe) ствердив, що головним обвинуваченим у вбивстві
Бандери є совєтський уряд.
20 жовтня 1959 року Степана Бандеру поховали
на мюнхенському цвинтарі Вальдфридгоф (Waldfriedhof).
Є автором декількох праць,
в яких ґрунтовно розроблено теологічні і теоретичні засади українського
націоналізму, зокрема “Перспективи Української Національної Революції” (1958)
та ін.
