Пластунка Наталія Коцкович: Я приїхала в "Азов" не розважатись, а воювати

14.01.2015
Автор: Наталія Кушніренко
До Франківська по ротації у двотижневу відпустку з "Азову" приїхала журналістка, боєць інформаційного підрозділу полку Наталя Коцкович. Як служиться жінці серед чоловіків?

Боєць – не баба

– Війна для жінки – це досвід? Війна змінює чоловіків. А тебе змінила?

Усі шукають в мені зміни. П’ють каву і приглядаються (сміється). Ця нова сторінка мого життя зробила мене такою, якою я не була ще півроку тому. У мене і так серце було не надто м’яке, не надто чутливе – то така професійна річ, коли працюєш в журналістиці. А тепер випробування та події, свідком яких була, і взагалі зробили мене залізною. На Сході мене випробовували одразу два фактори – війна і велика кількість чоловіків.

 В якому сенсі випробовувала велика кількість чоловіків?

Поладнати з кількома десятками чоловіків ще те завдання. А що казати про кілька сотень? "Азов" донедавна жив за таким принципом, що жінки в полку не служать, тільки чоловіки. Зараз є два винятки – я і дівчинка-медик в артилерійському підрозділі. Лєнка, позивний "Мальок", – дуже маленька, дрібненька, ще менша, ніж я. Як хлопці її поважають! Говорять, що мужності "Малька" на бойових виїздах вистачило б і десятьом солдатам. У чоловічому товаристві про таких бійців кажуть, що "в них сталеві яйця".

 А про жінок як говорять у чоловічому товаристві на війні?

Можна вважати, що жінок у чоловічому товаристві на війні як не було, так і немає. Бо всіх жінок довкола вони називають "бабами". І в очі тобі так скажуть, і в спину – "баба". Коли визнають бійцем, тоді додають: "баба з яйцями". Комплімент. Ми з Лєнкою обидві з яйцями, тільки ґатунок різний. У неї – стальні, в мене – залізні.

 Жесть ситуація…

Два тижні адаптувалася. Дуже важко було постійно чути: "С какіх пор у нас баба в полку? Што она здєсь дєлаєт?" Все, що траплялося недоброго, пов’язували з моєю появою: "Всі нещастя від баби!" От поїхали ми на завдання і машина в дорозі заглохла. Перші слова – "Баба в полку!" Та не пов’язуйте, кажу, все це зі мною. Може, треба машину відремонтувати, бо вона постійно ламається? Намагалася не звертати уваги, не показувати, що мене це зачіпає, – мужньо терпіла. Не плакала. Врешті хлопці зрозуміли, що я в полку в принципі не жінка, а боєць інформаційно-аналітичного підрозділу. Що я приїхала в "Азов" не розважатись, не чоловіка собі шукати, а воювати. Зціпила зуби і доводила це своєю поведінкою. Все, що робили вони, я також робила – не стогнала, не скиглила, а старалася бути на рівних. І в строю, і на полігоні, і на блокпостах. Коли побачили, що в принципі вигрібаю, заспокоїлися.

 І не залицялися? Не вірю…

Спочатку були "під’їзди". В перші дні в їдальні, поки доходила від роздачі до кінця столу, встигала як мінімум три пропозиції заміж отримати. Було й таке, що кликали в село – погуляти. Я одразу давала відсіч. Питала: от ти побратима свого полюбив би? Погуляв би з побратимом так, як мені зараз пропонуєш? Хлопці зависали.

Колоритна історія, просто як у казці, сталася на виїзді – на блокпості. Довго потім мені її згадували. Після чергування я в бліндажі грілася. Вклалася у спальник з головою, скрутилася равликом і задрімала. А захист свій, бронежилет і каску, на верхньому ліжку кинула – в бліндажах ліжка двоповерхові. І от заходить в двері боєць, який не знав, що я приїхала, і ну з порогу повітря носом втягувати. Як добра вівчарка кола по бліндажу робить, потім бронік мій – хап! І давай обнюхувати. "Не мужицьким духом, – кричить, – тут пахне. Ану кажіть, куди бабу сховали!"

Доводилося постійно пояснювати, що я не баба, а боєць і що для мене всі бійці в камуфляжі – воїни, бойові товариші, побратими. Поволі всі зрозуміли й погодилися.

 Як командування допустило тебе на службу в полк, де жінки приниципово не служили?

Протекція колеги-журналіста Івана Харківа допомогла. Він один з перших поїхав на війну в "Азов". У полку якраз створювався інформаційно-аналітичний підрозділ, простіше – прес-служба. Потрібні були люди. Іван знав, що я рвуся на Схід, і порекомендував мене як професіонала. Але попередив командування, що маю один суттєвий недолік – я є жінка.

Не знаю, що спрацювало, але мені дозволили приїхати. Рвонула одна, з п’ятьма пересадками – потяг, автобус, знову потяг, попутки. Довелося їхати через населені пункти, які були в зоні обстрілу. Потім уже хлопці, які зустрічали, зізналися: сумнівалися, що я все це проїду. Тому перше, що сказали при зустрічі: "Ти скажена!" Та ні, відповіла їм, не дуже.

Командування взяло на випробувальний термін і серед інших вимог озвучило: ти тут не дівчина, а боєць, залицяння залишаєш на цивілці. Тут війна і більше нічого. Тут робота, дисципліна й обмеження. Дуже складно виявилося дотримуватися цього набору обмежень. Туди не ходи, того не роби, наказу чекай, правил дотримуйся, ніякої самодіяльності. В село, в магазин, будь-куди – тільки зі супроводом. У бійців супроводу – бойова зброя і вони, за наказом, не повинні від мене відходити. І не відходили. У туалет на початках я також зі супроводом ходила. Після 10-ї вечора узагалі було заборонено ходити по території бази. А після 11-ї і носа з кімнати не вистромлюй. Я жила окремо, як на засланні. Але все це – безпека, довелося звикнути.  

Коли замало брутальності

 Війна – це справді робота?

В "Азові" кожен має своє завдання, виконує свою роль в команді. Коли їхала в полк, уявляла собі все зовсім по-іншому. Як у кіно – в перший же день виїзд на передову, в бій, я – з камерою, все це знімаю. Тому на четвертий день, коли мені тільки видали захист, – а я заледве цього дочекалася, одразу підірвалася – все, кажу, їду з артилерією. Мені у відповідь: стоп, боєць! Я обурилася: який "стоп", чого "стоп"? Крута жіночка приїхала, а ви її, тобто мене, за руки і за ноги тримаєте. Втихомирив і привів до тями, дякувати йому, знову Іван Харків. "Припни себе!" – ревнув. І розклав мені мої помилки, як маленькій дитині. Трохи погасив запал. Знову довелося робити не те, що хочу, а те, що треба, для чого мене власне і взяли на роботу. Війна для всіх небезпечна і тяжка робота. В кожного – своя. У мене – журналістська.

 Що робить на війні прес-служба? Для чого "Азову" інформаційно-аналітичний підрозділ?

Маємо комплекс завдань. Перше, що треба робити – відслідковувати, що пишуть сепаратисти і ЗМІ, які підтримують російську інтервенцію. Бо водночас зі збройною війною на Донбасі триває війна інформаційна. Сепари і їхні прибічники виписують таке, що на голову не налазить. Малята в консервах, якими ласують укри, вже не новина. Теперішня тєма – карателі ґвалтують стареньких бабусь. Рафінований маразм виписують у соцмережах, переважно ВКонтакті. Мені шлють привєти з погрозами. Одні жаліють і просять забиратися – "Такая красівая і уже фашистка. Жалко будєт убівать!" Інші надсилають детальні описи збочених сексуальних фантазій. Якийсь час я навіть думала на бойові виїзди гранату з собою брати, щоби в полон не потрапити. І навіть хотіла згорнути свою сторінку в ВК, але в соцмережах дуже багато інформації для роботи. Там видно, коли починаєтья, як розгортається і куди рухається інформаційна атака. Проти "Азову" зокрема. Відповідно розумієш, як реагувати, що написати й куди викласти. Треба знати свого ворога і вміти протистояти його методам впливу.

– У Фейсбуці популярна сторінка "Азову", на якій регулярно з'являються хроніки, розповіді з фото, відео з місця подій. Це також ваша робота?

Ще одне, мабуть, найголовніше завдання прес-служби – розповідати й показувати людям, чим займається "Азов". Це ж не лише бойові завдання. Наші хлопці дуже часто виїжджають до місцевих з допомогою. В останній місяць були зустрічі зі школярами та студентами у звільнених містах. Це інший бік війни. Це велика потреба. Молодим людям потрібні такі зустрічі, вони хочуть знати правду. Зазвичай зустрічають вояків з острахом і недовірою. За півгодини скепсис зникає, вони починають спілкуватися і розуміти, що робить "Азов".

 А що робить "Азов"?

Ми захищаємо своїх людей, українців, у тих містах, які вже звільнила українська армія. Про це треба не тільки говорити, треба кричати. Проблема, що ми в інформаційній війні зам’які. Українці, на відміну від росіян, які роблять всю пропаганду для сепаратистів, не вміють бути жорсткими й брутальними. Ми не вміємо тиснути, намагаємося все подавати культурно, інтелігентно – "люди мають зрозуміти". Натомість нам протистоїть нагла, цинічна машина брехні. Українці точно би не вдали меседж, що солдати Новороссії ґвалтують жінок і запінюють всередині монтажною піною з найближчого супермаркету.  А це в них ще найлагідніші бздури. І найдивніше, що в це вірить маса людей, які залишилися на окупованих територіях. Маса росіян виписують ще більший маразм у своїх коментах. Російська пропаганда використовує образи, які розпалюють в людині тваринні інстинкти – страх, голод, кров, насилля, секс. І це спрацьовує, бо такою є їхня аудиторія. Тобто таким є рівень тих людей, які підтримують сепаратистів і толерують цю російсько-українську війну.

 Виходить, нам також треба спуститися на такий рівень, щоби впливати на цих людей?

Ми – інакші. Це видно по тому, хто воює в "Азові", хто став на захист України в інших добровольчих батальйонах. Хлопці освічені, знають мови, успішні у житті. Просто нам треба не тільки воювати, захищати, допомагати, але й говорити. Треба в рази більше нагадувати про себе, показувати те, що реально відбувається. Поїхали в таке-то село, побачили, що заміноване, зняли розтяжки. Тоді у місцевих з’являється розуміння і довіра. У самих бійців "Азову" міцніє бойовий дух. І всі українці спокійні: у нас є такі захисники. Підвищується загальна віра в перемогу. Бо останнім часом нашими людьми опановує якась загальна зневіра.

 Люди втомилися від війни, якої офіційно не існує…

Втомлюватися не можна. Хлопці ж там не втомлюються – не кидають зброю, не вертаються. Продовжують стояти під кулями. Тому тут в тилу ніхто не має права бути байдужим чи ставати втомленим.

 Наталю, а які власне твої щоденні обов’язки у прес-службі?

Готую добові зведення. Збираємо інформацію в телефонному режимі про те, що сталося на наших позиціях, на блокпостах, виїжджаємо на місце. Вибухи, обстріли, втрати – це і є зведення. Така інформація важлива для рідних бійців, для колег-журналістів на цивілці. Бо в той час, коли нагорі говорять, що у нас перемир’я, обстріли тривають і ми продовжуємо втрачати людей.

За два дні до нового року, коли в полку робили невеличке свято і вже накрили стіл, як прийшла звістка про обстріл одного з наших блокпостів. Бійця поранили в шию. Більше години медики боролися за нього, але не врятували. Замість новорічного свята у нас були гіркі поминки.

Люди повинні знати, що війна триває постійно – тиха, непрогнозована. Можна виїхати на бойовий і повернутися навіть без поранених. А можна в розвідці у буферній зоні, на яку поширюється це начебто перемир’я, потрапити під шквальний вогонь чи в засідку.

 Що в роботі найскладніше для тебе?

Писати про втрати.  Я також і некрологи готую. Найскладніше описувати, що сталося. А ще треба подзвонити до рідних, щоби довідатися про загиблого. У мене спазми в горлі, коли розпитую сім’ю про дітей, чим любив займатися… Якими словами, скажіть, утішити матір, що втратила єдиного сина? Останній раз я спілкувалася з сестрою, яка поховала батьків і тепер мусить ховати брата. Ми проводжали бійця в останню путь, у мене було завдання обговорити деталі похорону. Це дуже тяжко.

Пані лейтенант за контрактом

 Наталю, у Франківську ти  відома жінка, успішна телевізійна журналістка. Могла й далі робити кар’єру, влаштовувати особисте життя. Не шкодуєш за тим, що залишила?

Зізнаюся, що завжди хотіла бути журналісткою і конче телевізійною – щоби бути на екрані. Ще з дитячих років хотіла бути відомою. Йшла до цього. Та настав такий час, коли я більше не могла тут, у рідному місті, жити. Образно кажучи, почала задихатися. Якщо порівняти мої новини на "3 Студії", які я робила півроку тому, й останні, то видно, що вже робила шаблонно. Всіма думками я була на Сході. Навіть коли ми знімали конфліктні сюжети, все одно думала: ну навіщо цими дрібницями заповнювати ефір, якщо все насправді важливе відбувається там, де стріляють. Я дуже гостро відчувала, що не тут є те життя, яке визначає майбутнє кожного з нас. Відчувала, можу бути на війні набагато кориснішою, ніж у Франківську.

А "підірвалася" після того, як на 32-у блокпості, коли звідти вивозили поранених, загинув наш товариш – пластун, фотограф Віктор Гурняк. Для мене його смерть стала ударом. А його життя – прикладом. Це не високі слова. Просто саме тоді я зрозуміла, що точно піду на війну, що мушу це для себе самої зробити.

І тепер бачу, що в професійному сенсі не втратила, а набула. Телевізійники в прес-службі "Азову" дуже потрібні. Цей напрям буде розвиватися – командування пообіцяло зробити відеостудію. Я буду вести відеоблог з місця подій. Люди хочуть на власні очі бачити, що відбувається. В умовах теперішньої війни відео працює більш потужно, ніж фото і текст. Тому мені найближчі кілька років буде чим у професійному сенсі зайнятися.

 Отже, ти остаточно вирішила  підписуєш контракт і стаєш солдатом Джейн? На скільки років?

Мені пропонували контракт ще перед від’їздом на ротацію. Я відмовилася, бо хотіла повернутися до Франківська і переконатися, що готова його підписати. Повернулася. Переконалася. Буду мати маленькі зірочки – молодшого лейтенанта. Служитиму в полку до кінця війни.

 І нітрохи не страшно?

На війні тільки дурень не боїться. Але тут, удома, страшніше. Там ти серед своїх, тебе підтримують і прикривають. Ворог чітко ідентифікований. А тут ти не знаєш, хто поруч. Друзі-журналісти розповіли, що у Франківську сталося, поки мене не було – вбивства, розчленування, напади, пограбування. Тут страшно. Людина, яка поруч, якій довірився, може виявитися вбивцею чи насильником. Ця прихована загроза мене непокоїть значно більше, ніж та очевидна небезпека на війні.

 Рідні твої теж так думають? Як вони поставилися до твого рішення стати молодшим  лейтенантом?

Старша сестра, вона мені за маму, спочатку була проти. Коли прочитала у Фейсбуці, що я хочу їхати на Схід, наступного дня примчала з Чернівців до Франківська і стала на дверях: "Не пущу!" Вона у мене серйозна жінка, завуч гімназії. Щоби не хвилювати рідних, я не прощалася з ними перед від’їздом в "Азов". Потім написала. За цей час сестра обміркувала і прийняла мій вибір. Зараз вона каже: "Це твоє рішення, і я тобою горджуся".

Дві сторони війни

 І все ж таки класні в "Азові" чоловіки. От визнай!..

В "Азові" дуже класні чоловіки. До речі, дві третини – з бородами. Я стільки бороданів в житті не бачила. Кожен з чоловіків у "Азові" класний, бо він – там, бо не сидить вдома у жінки під спідницею і не спостерігає війну зі сторони. Цю класність я вимірюю людяністю. Вони дуже людяні, ці сильні і жорсткі чоловіки. Дуже класні… Побратими.

 Хто такі, врешті, ці побратими?

У нас в інформаційно-аналітичному підрозділі 9 хлопців і я. Коли частина поїхала на ротацію раніше, мені раптом стало гірко і порожньо. Зрозуміла, що звикла до гамору, до жартівливих суперечок, до роботи командою. За цей маленький період часу ми ніколи не з’ясовували стосунки, не сварилися через побут, гроші чи ще якісь такі дрібниці. Хіба що через матеріал, фото, хто поїде на бойовий чи хто кого буде прикривати. Це інша дружба – з відчуттям зрідненості. На війні, коли щоденна небезпека й ти переживаєш зміну цінностей, люди пліч-о-пліч стають рідними. Ріднішими за друзів, з якими в мирний час прожив десяток років і теж не кілограм солі з’їв. Франківські друзі мене зрозуміють і не образяться.

 Як ти, жінка, даєш собі раду з побутом? Холод. Туалет в полі. Привозна солона вода. А ти з косичкою і очі намальовані…

Креми, шампунь, кондиціонер і олійка для волосся – у рюкзаку. Парфумами і дезодорантами просили не користуватися, при виїзді на бойові завдання запахом можна себе виказати. А косичку плету на замовлення – це дуже по-українськи, кажуть побратими. Для цього встаю на годину раніше, ніж вони, і все встигаю.

Живу так, як і хлопці, – на базі, в бліндажах на блокпостах, іноді в окопах. Ми весь час рухаємося, виконуємо різні завдання, переміщуємося. Є що їсти і в більшості випадків є де помитися. Тільки холод неймовірно дошкуляє. На сам Новий рік ми чергували на крайньому блокпості – його недарма називають "холодильником". Вогнище не зігрівало. Коли намагалися рятуватися чаєм, то тепло було, лише поки горня в руках тримала. П'яти чогось увесь час мерзли. А я холод з дитинства не переношу. Спереду в берцах аж підошви тоді пропалила, так біля багаття тулилася. Зате вранці була "кава в ліжко" – в бліндажі, де всередині за ніч усе інеєм вкрилося. Хлопці урочисто принесли – здається, в моєму житті не було більшої втіхи і смачнішої кави.

Не треба думати, що війна – це тільки зречення і випробування. Є радості. Я залюбилася в Азовське море, – ми базуємося в курортному містечку Урзуф, – й іноді ходжу дивитися на захід сонця на морі. За годину особистого часу після обіду можу почитати книжку. В полку є бібліотека, нам приходять газети. Хлопці грають у футбол, займаються в спортзалі. Є майданчик для волейболу і баскетболу. Є турніки, де підтягуються і прес качають. По території постійно бігають хлопці – тримають форму. А ще вечорами відбуваються дуже цікаві дискусії на історичні теми.

 Певно, в полку є політрук? І він про це дбає?

Це ідеолог полку "Азов" – професор, доктор історичних наук, викладач Сумського університету, колишній політв’язень Олег Однороженко. Він веде дискусійний клуб, готує теми, роздає хлопцям доповіді. Бійцям це дуже подобається – вони читають, виступають із промовами, обговорюють, сперечаються. Останні теми – це побудова держави. Дуже важливо для вояка, що його сприймають не лише як робота, як приставку до зброї, а перш за все як особистість. В "Азові" вчать мислити, мати власну думку, доходити до суті. Це – броня проти будь-якої пропаганди і маніпуляції. Коли воїн думає, тоді з’являється усвідомлена ціль. Наша ціль – перемога.

 До якої перемоги йдемо?

Ми обов’язково відборемо, відвоюємо територію України в межах її кордонів. Хлопці на інше не погодяться. З ким би я не спілкувалася – "Азов", Збройні сили, Нацгвардія, – всі одностайні: ні кроку назад! Така можливість навіть не розглядається. Тільки вперед! "Ми повернемо все те, що в нас, в українців, украли", – кажуть бійці. Будьте певні, що так і буде. Бо українська нація – нація воїнів. За 23 роки нас так зуміли забити й затуркати, що ми втратили певність у собі. Але ця війна її повернула.

 Ти теж пережила це навернення?

Це власне й допомогло мені зрозуміти, чого я там, на війні. Я пластунка, а пластова присяга каже бути вірним Богові і Україні. Ці слова постійно зі мною. Вони виринають щоразу в моїй голові, коли я, як будь-яка людина, готова дати собі слабинку. Коли важко, коли змерзла, коли злипаються очі, від броника ломить спину, коли голодно і треба на п’ятьох ділити одну "мівіну". Не готова померти за Україну, як це часто повторюють бійці. Знаю, що нікому не треба помирати за Україну. Ти просто за неї борися. І будь вірним.

 Хочу потиснути тобі руку, побратиме Наталю!

То ти мене так і не спитаєш, що я буду робити після війни? Все одно скажу, бо нарешті готова. Я повернуся і влаштую кастинг. Виберу такого чоловіка, щоби бути жінкою за надійною чоловічою спиною, за скелею. Народжу йому дітей: першого – хлопчика. А коли вони виростуть, сяду з ними і з внуками своїми за стіл. І розкажу у вільній Україні, що ми не просрали Донбас. Розкажу про Майдан і все, що знатиму, про українсько-російську війну 2014-2015. Так, ця війна мене змінила – тепер я впевнена, що є важливіші речі, ніж кар’єра, особисте кубельце тощо. Є світ, заради якого ми живемо і мусимо воювати, – це той світ, у якому виростуть наші діти. Тому я буду вчитися бути відповідальною мамою у великій родині – коли закінчиться війна, коли ми переможемо.

kurs.if.ua


 

Переглянути інші інтерв'ю Пластового порталу

Ви знаєте пластуна чи пластунку, які, на Вашу думку, є цікавим респондентом, і інтерв'ю із якими може бути цікавим для пластового загалу? Повідомте нас про цю особу, вказавши, чим саме ця особа цікава!




Офіційно
10.11.16 Звіт керівного (виконавчого) органу Пласту за 3 квартал своєї діяльності
09.11.16 Проект порядку денного позачергового Крайового Пластового З'їзду в м. Києві 26-27 листопада
04.10.16 Розпочинається зголошення на позачерговий Крайовий пластовий з'їзд у м. Києві (26-27 листопада)
Більше новин...
Новини [додати свою]
22.12.16 Свято Миколая 2016 у пташат станиці Івано-Франківськ [Загальне]
22.12.16 11-14 січня відбудеться «Школа Зимовго Мандрівництва 2017» [Вишколи]
22.12.16 Івано-Франківські пластуни завітали з Вифлеємським вогнем миру до учасників визвольних змагань [Загальне]
22.12.16 В Івано-Франківську відбулась благодійна «Майстерня святого Миколая» [Загальне]
22.12.16 Пластуни станиці Самбір відвідали з подарунками Самбірську дитячу лікарню і найстаршого пластуна станиці [Загальне]
22.12.16 Новацтво станиці Івано-Франківськ назбирало мішок добра святого Миколая – смаколики для воїнів АТО [Загальне]
20.12.16 17 грудня у Дрогобичі відбулися Андріївські вечорниці [Загальне]
19.12.16 25 грудня у Львові відбудеться інтелектуальний змаг "Думай 2016" [Вишколи]
16.12.16 Пластуни другий рік поспіль передали Президенту України Петру Порошенку Вифлеємський Вогонь Миру [Загальне]
16.12.16 Міжстаничний лещатарський табір "Фест - 2017" відбудеться 19-22 січня 2017 року на Закарпатті [Загальне]
16.12.16 10 грудня чернівецькі пластуни провели Андріївські вечорниці [Загальне]
16.12.16 Шукаємо активне та талановите юнацтво для участі у ЮМПЗ 2017 року у Німеччині [Загальне]
15.12.16 3 грудня в Житомирі відбулась Етнозустріч “Полісся України в межиріччі Ужа та Тетерева” [Загальне]
15.12.16 Визначили переможців Всеукраїнської військової спартакіади "Експльозія 2016" [Загальне]
12.12.16 Міжкрайовий "Лещатарський табір 2017" відбудеться 8-15 квітня в Австрії [Загальне]
12.12.16 У Мукачеві відбулись новацькі Андріївські вечорниці [Загальне]
12.12.16 Пластуни станиці Красне організували «Галицькі вечорниці» [Загальне]
11.12.16 3-4 грудня курінь ч. 22 ім. М. Підгірянки відсвяткував своє 22-річчя! [Загальне]
09.12.16 Вифлеємський Вогонь Миру цьогоріч прибуде до України вже 17 грудня 2016 року! [Загальне]
09.12.16 Пластуни м. Калинівка взяли участь в духовних зібраннях «Любов і відповідальність» [Загальне]
Більше новин...
Пласт в ЗМІ
01.08.16 "Пластовий табір це комп’ютерна гра, але в реальності", - Голова КПР України під час ефіру на "Громадське радіо"
30.07.16 Чорноморський ВІСНИК про збір скаутів "Чорне море 2016"
18.03.16 "ВЕЛИКА ГРА" ДЛЯ ПАТРІОТА" - стаття про Пласт в офіційному виданні МОН "Освіта України"
03.02.16 Пластун Максим Грищук про події в ДАПі в програмі "Останній форпост Донецького аеропорту"
22.12.15 Відеосюжет hromadske.tv про пластуна, дитячого психіатра лікарні Maudsley (Лондон, Великобританія)
Більше новин...
Суспільні новини
05.12.16 Другий Всеукраїнський діалог «Principium» відбудеться 8-10 грудня у Львові
05.12.16 Запрошуємо на зимовий табір "Різдвяна подорож-2017"
05.12.16 Благодійний туристичний фестиваль "Travel Fest" відбудеться у Львові 10 грудня
14.07.16 Запрошуємо до ознайомчого табору «ВЕЛИКА ГРА 2016» на узбережжі Чорного моря
31.05.16 Табори 2016 року для активної молоді з громади, організовані Пластом, ФРІ та ЛОФ
Більше новин...