«Україна — країна можливостей» Михайло Винницький

15 років тому Михайло Винницький емігрував з Канади та постійно проживає в Україні. Зараз він є професором Центру сімейного бізнесу LvBS, викладачем Києво-Могилянської академії, Української Академії Лідерства і з 2015 року є радником міністра освіти. Майже все своє життя Михайло є пластуном і належить до куреня “Чота Крилатих”, а віднедавна став членом Опікунської Ради Пласту. Як людина, котра переїхала з Канади, Михайло Винницький з власного досвіду розповідає про можливості для молоді в Україні й чи заважає щось українцям їх реалізувати, які цінності цьому сприяють, а також про те, хто виїжджає з, а хто повертається в Україну і чому.

В Україні є величезна хвиля людей, що рухаються на Захід, а він був з тих, хто прийняв рішення рухатися у зворотньому напрямку. Якщо підрахувати, то серед українців, які народилися у діаспорі і повернулися до України,  більша частина проживає в Києві, менша у Львові і ще, мабуть, є одиниці в інших містах. У своєму дослідженні про “Діаспорних українців, що живуть в Україні” Михайло нарахував в Києві трохи більше 100 таких людей. Це звучить дуже мало, бо десятки тисяч українців рухаються в іншу сторону, але це ті люди, яким не сумно жити. Із тих, з ким Михайло проводив інтерв’ю, ніхто не вважав, що повернувшись, чимось жертвували, вони дуже багато чим скористалися з того, що переїхали в Україну.

Взяти й зробити

“Таких можливостей, які дала мені Україна, я навіть би в найбільш дикому своєму сні в Канаді, точно не мав. І точно життя не було б настільки цікавим.”

Причина такого твердження дуже проста: в Канаді “всі місця зайняті”, бо суспільна машина вже працює. А коли є чисте поле, набагато більше можливостей “взяти й зробити”.

За останні 15 років, що Михайло живе в Україні, він багато чого встиг саме “взяти й зробити”. Близько 10 років тому він разом з В’ячеславом Брюховецьким (президент Києво-Могилянської академії) був одним з перших, хто створював в Україні, так звані «endowments» стипендіальні фонди, які використовуються при університетах. Згодом долучився  до створення Докторської Школи в Могилянці й 8 програм PhD – в часи коли ступінь PhD (“доктор філософії” – найвищий науковий ступінь, який здобувають на Заході) взагалі не був передбачений українським законодавством. На такі інновації в українській вищій освіті, Михайла надихнув В’ячеслав  Брюховецький коли казав, що робити речі проти закону погано, але якщо закон чогось не передбачає, то це не заборонено.

Ще перед початком Майдану, Михайло входив у робочу групу з написання закону ”Про вищу освіту”. Він ніколи навіть не мріяв про можливість бути долученим до написання законів в Канаді. Люди там пишуть закони, коли їм 60, а йому тоді ще й 40 років не було. Так, люди на Майдані не стояли за вищу освіту, але перша реформа, що була прийнята саме про вищу освіту. Тому що тоді вже був готовий написаний закон.


Михайло також є викладачем програм Управління продажем у Львівській бізнес школі. Цікаво, що за кордоном не викладають продаж, а лише маркетинг. В Україні же таких обмежень немає, чому й насправді заздрять престижні зарубіжні університети, адже  виявляється, що продаж також є важливим (чи не один із найважливіших) елементом бізнесу.

За роки проживання в Україні Михайло співпрацював з різними компаніями. Першим став Каховський завод електрозварювального обладнання. Це унікальний, відомий у всьому світі завод, де виробляється рейкозварка, що використовується в Швейцарії, Китаї, Франції, США, Ірані, Іраці й інших країнах.

У 2003-му році, перед Помаранчевою Революцією, Михайла запросили консультантом голови правління Приватбанку. У 32 роки він мав можливість доступу до керівництва найбільшого банку в Україні.

“Про доступ до еквівалентної людини в Канаді, в такому віці, каже Михайло, не могло б бути навіть мови.”

Велика Гра

Майже все життя Михайло є пластуном, а віднедавна  членом Опікунської Ради Пласту.

“В Пласті є певна філософія, що життя це велика гра. Я можу сказати, що ці 42 роки життя, відколи я вступив в Пласт (а зараз мені 47), я граюся. Я граюся життям. І якщо дивитися на життя як на гру, де ти маєш можливості забити голи, то в Україні ти їх маєш безліч, бо поле є несильно зайняте”.

Як каже Михайло, ми українці маємо генетичну проблему: ми любимо нарікати, шукаємо зраду в усьому. А якщо поставитися до життя як до гри, то починаєш бачити, що “ніщо нам лихо ні пригоди” (як у пластовому гімні), а ще, що “на ясні зорі тихі води” (з гімну закарпатських пластунів).

Яка ж плата за ці можливості?

Михайло мотивується самореалізацією. Звичайно, для цього базові потреби мають бути забезпечені. Канада це країна стабільності, яка задовольняє нижчі (базові) рівні потреб. Там система дуже добре забезпечує кожного: немає людей, які голодують, немає багатих, бо високі податки. Якщо вам цікаво забезпечувати базові матеріальні потреби, то Канада дуже непогана країна передбачувана. Якщо ви на рівні самоактуалізації, то вам місце тут.

Плата за можливості, які надає Україна ризик. В країні самоактуалізації дуже важко щось планувати.

“Я, наприклад, не знаю звідки і як саме отримаю наступний проект, за рахунок якого буду годувати свою сім’ю”, каже Михайло, у якого 4 дітей, Але якось вже 15 років так живемо, і маю признатися – дуже непогано живемо.”

Таке життя в постійному тонусі підходить далеко не кожному. Але хто готовий віддача від ризику може бути неоціненною. Бо якщо вам важлива самореалізація, то Україна чудова країна можливостей.

Розповідь написана із зустрічі PlasTalks, що відбулася у Миколаєві 21 грудня 2018 року.