Спогади про Віктора Гурняка на шості роковини - Пласт

Він не зміг би не бути на війні. Він би не був Гартом, якби не рятував тих, хто поруч.

19 жовтня шість років тому в російсько-українській війні загинув пластун Віктор Гурняк. Це сталося о 10:10 ранку від мінометного снаряду, коли Віктор під обстрілом вивозив поранених в бою за 32-й блокпост на “Бахмутці” Слов’яносербського району Луганської області.

До Пласту Віктор вступив у 14 років. Виховував юнацький гурток “Орли”. Працював в газеті “20 Хвилин” та був редактором пластового часопису “Цвіт України”. Фотокореспондент, дизайнер, співпрацював із фотоагентством LUFA, інтернет-виданням Insider, іноформагентствами Reuters, УНІАН. Готував репортажі з зимового Євромайдану, залишив серію знімків з життя “Айдару”. Як волонтер займався забезпеченням батальйону “Айдар”, а з серпня став воїном-добровольцем у батальйоні.

На шості роковини друзі та рідні Гарта розповіли свої спогади про нього.

Сашко Свистун та Микола Музала, пластуни

Вітьок асоціюється з неймовірною енергією та веселою вдачею. Показовим прикладом була історія з табору Лісової Школи, який відзначається значними фізичними навантаженнями та часто боротьбою з собою. Протягом двох тижнів близько 20-30 дорослих пластунів виконують безліч завдань які межують з фізичними, а інколи і психологічними викликами собі. І все це при дуже навантаженій програмі і мінімум часу на сон. Зазвичай, після першого тижня основним бажанням учасників є трохи більше поспати. 

Однак Вітьок ніби не відчував цих викликів і поки весь табір мирно спав, попри втому і глуху ніч, вирішив пробігтись кілька кілометрів гірськими стежками та потічками до найближчого населеного пункту щоб дістати кілька шоколадок і поділитися зі своїм гуртком. Це, мабуть, був перший випадок як мінімум за 20 років, коли учасник цього табору здійснив щось подібне.

Попри те, що ця подія була викрита і Вітьок отримав догану, вона не завадила отримати один з найкращих результатів проходження цього вишколу.

Оля Гурняк, сестра Віктора, пластунка

Це був кінець літа, село Городниця, де ми проводили своє дитинство. Вітьок недавно вернувся зі свого першого пластового табору, тому нових вражень, вмінь і пригод у нього було вдосталь, і він з нетерпінням хотів цим усім зі мною поділитися. Нам було по 13-14 років, ми були авантюрні і жартівливі. 

«Олька, а давай я навчу тебе, як готувати жаб‘ячі лапки?» — цю його ідею я просто не могла не підтримати. І вже за декілька хвилин ми ловили жабу в бабусі за хатою. Далі був майстер-клас по очистці і підготовці жаб‘ячих лапок.

У цей час бабуся готувала обід, на сковорідці смажилась курятина з цибулькою, ідея до нас прийшла сама і дуже швидко. У один момент Вітьок кинув до м‘яса наш делікатес і чемно помішував страву на вогні.

За столом зібралась вся родина, бабуся, дідусь, батьки і ми малі. Смакували обідом, розказували про свій ранок, тільки ми з Вітьком час від часу підсміхувалися і переглядалися один з одним. Делікатес попався бабусі.

Після обіду з посмішкою на устах, ми признались у всьому. Сміялись всі, але бабуся все ж тиждень нас не цілувала і згадувала нашу витівку ще довго.

Петро Задорожний, пластун, фотожурналіст

Я не знаю людини, якій могли б довіряти більше ніж Вітьку. Він міг познайомитися з кимось на вулиці і перед ним відкривались двері, незнайомі люди спішили допомогти вирішити якесь питання чи завозили у потрібне місце. Тому й звичним транспортом для нього був автостоп. 

Історія, яка мені пригадалась, власне, про добирання на зйомку в Карпатах. Це був липень 2008 року, тодішній президент Віктор Ющенко мав відкрити скульптуру “Тризуб” і пластуни мали стояти там у почесній стійці. Оскільки Вітьок і я були пластунами, то не могли пропустити такої важливої та доволі історичної події. Він тоді жив у Тернополі, а я у Львові, то й домовились зустрітися у Івано-Франківську, звідки група пластунів відправлялася на Заросляк. 

Я приїхав заздалегідь потягом, сів у автобус, а Віктор все добирався з Тернополя до Івано-Франківська автостопом, звичайно. Традиційно, він спізнювався, а автобус не хотів так довго чекати, тому ми рушили. Це був вечір і я не міг уявити, як він добереться до нас, зважаючи на посилену перевірку траси через приїзд президента. Та й на Заросляк рейсові автобуси не ходять. 

Ми добрались на місце ночівлі, я заніс рюкзак у намет, обертаюся — і бачу Вітька. Він приїхав на п’ять хвилин після нас, хоча спізнювався на добрих півгодини до Івано-Франківська. 

Історія, яку він мені розповів, добре ілюструє його вдачу і характер. Люди, які везли його автостопом до Івано-Франківська, почули, що він спізнюється і повезли його відразу на трасу в сторону гір. Він там “застопив” машину з поважним міліціонером, який також їхав на відкриття скульптури на Говерлі і тому всі перевірки на трасі вони минали без жодної зупинки. 

По дорозі встиг перекусити і познімати пейзажі, на відміну від мене. До слова, ми обоє не мали акредитації на цю подію (офіційного дозволу від адміністрації президента на журналістську роботу). Але це йому і мені, на щастя біля нього, жодного разу не завадило. Я не знаю людини, якій могли б довіряти більше ніж Вітьку.

Соломія Бобровська, пластунка, депутатка

Мав вміння спати на ходу, за будь-якої нагоди. Здавалося, міг і за кермом на світлофорі встигнути задрімати!

Майже переконана, що останній свій рік Віктор проживав декілька життів одночасно. З посмішкою і якось так, що багато чого підкорювалося йому. Спішив, горів, робив, їхав, турбувався, крутився, знімав, наче в добі в рази більше за 24 години, бо треба все встигнути і… майже впевнена, щоразу відчував, як ходить по грані леза. 

Він не зміг би не бути на війні.  Він би не був Гартом, якби не рятував тих, хто поруч.

Поділитися

Схожi новини