Як працювати з гуртком на таборі — історія виховниці - Пласт
EN

На більшості юнацьких таборів учасників (12–17 років) випадково розділяють на невеликі гуртки і закріплюють за ними виховника/цю. До табору вони — незнайомці, а після табору стають маленькою сім’єю і командою, яка готова звертати гори.

Саме про це історія гуртка “Дружина” на таборі “Останній зв’язковий”.

У гуртку “Дружина” було 9 дітей: 3 хлопці і 6 дівчат. Усі віком 13–14 років. Зібралася молодь з різних міст: Кривий Ріг, Бучач, Калуш, Чортків тощо. До початку табору вони були незнайомі, спілкувалися тільки онлайн, щоб обрати назву гуртка і підготувати гуртковий прапорець.

Спільна робота

Темою табору “Останній зв’язковий” був зв’язок з природою і самостійність. Учасники проживали в наметах і мали багато фізичної роботи, щоб зробити територію в лісі придатною для життя такої великої кількості людей.

Гуртку “Дружина” у перший ж день доручили завдання підготувати в лісі місце для гутірок (занять). Для цього треба було високо на деревах натягнути тент.

Лариса, виховниця
Тоді я ще не дуже знала дітей, та й вони між собою ще так не дружили. Але спільна робота нас об’єднала. Хлопці ставали біля дерева на коліно, дівчина піднімалася на ліве плече одному хлопцеві і на праве плече іншому. Так вони акуратно підіймалися, інші їх підстраховували. У такому положенні дівчина прив’язувала тент до дерева. Плечі в хлопців боліли ще кілька днів, але завдання виконали на відмінно. Тент провисів до кінця табору.

Взаємодопомога і підтримка

Кожного ранку бунчужний (людина, яка слідкує за порядком на таборі і вчасним виконанням програми) проводив огляд одностроїв, щоб вони були одягнені правильно, і оцінював чистоту в наметах. З більш як 60 дітей на таборі гурток “Дружина” був перший, адже перед перевіркою бунчужного вони перевіряли одні одних.

Лариса, виховниця
Спочатку дівчата з гуртка домовилися це робити. Вони швидко прибирали в наметі, виходили перші і оглядали однострій одна одної. Бунчужний похвалив дівчат за це. І тоді до них підтягнулися хлопці. З того дня вони завжди вставали найшвидше, перевіряли чистоту в наметі, вирівнювали одне одному хустки, дивилися, чи є свисток, чи вузлик в потрібному місці.

А ввечері відбувалися гурткові вогники, на яких біля невеличкої ватри “Дружина” обговорювала день, що минув. Лариса спілкувалася з хлопцями та дівчатами про те, що їх хвилює, що їм найбільше сподобалося, а що було найважчим. Такі розмови гуртували їх ще більше і робили міцнішою командою.

Пригоди

Особливим спогадом для Лариси стала мандрівка. За день до неї організатори вибрали у лісі місця, куди по карті мали прийти всі гуртки і зробити там фотографію як підтвердження, що вони прибули до точки.

Лариса, виховниця
Мені самій важко давалася топографія, читання карт. Але на таборі мала чудову можливість вдосконалити ці вміння. Перед тим, як йти в мандрівку з дітьми, я сама пройшла весь маршрут, взяла аптечку і все необхідне.

Мандрівка почалася о 10 ранку. У “Дружині” було кілька дітей, які розуміли знаки на картах краще за інших. Вони вели решту за собою. Лариса не підказувала. Тільки, коли бачила, що повертають не туди, голосно кашляла і просила подивитися на карту уважніше.

В одному місці юнаки і юначки таки заблукали. Ходили лісом цілу годину, збившись з маршруту. Але зрештою це зіграло їм на руку, тому що випадково вони дійшли до Червоної скелі, а потім повернулися на правильну дорогу. Це місце також було однією з точок мандрівки, але бонусною, за яку “Дружина” отримали додаткові бали.

Наприкінці мандрівки трапилася неприємна ситуація. Один із хлопців — Лесик — поранив ногу. Йому надали необхідну допомогу, перев’язали рану, але попереду було випробування — перехід через річку.

Але для “Дружини” це стало моментом гуртування, адже двоє дівчат взяли хлопця попід руки, а третя — тримала йому ногу, щоб він не намочив рану.

І саме в цей день Лесик святкував свій 15 День народження. Але навіть поранення свята не зіпсували, адже гурток його підтримував, привітав, підготував плакат і подарунки. І навіть з забинтованою ногою, з дозволу батьків і лікаря, хлопець вирішив залишитися до кінця табору. Лариса каже, що діти і досі спілкуються в соцмережах і дружать.

Цю мандрівку ми запам’ятаємо на все життя. Діти казали, що вони часто розповідають друзям, однокласникам про пластування, як вони сплять у наметах, проходять довгі маршрути, готують їжу на 60 осіб. І друзі їх не розуміють, це їх дивує. А от вони, пластуни, цим горять, для них це справжній кайф. Адже Пласт — це Велика Гра, це пригода.


Для Лариси це був перший табір у ролі виховниці. До Пласту вона долучилася 2 роки тому і набрала свій дівочий гурток. Минулого табору до складу долучитися не вдалося долучитися, бо команда була зібрана. Але дізнавшися про можливість цього року, Лариса одразу ж погодилася.

Лариса, виховниця
Це був шанс, за який треба вхопитися. Хоча в мене теж є діти, наймолодшому 9 років. Треба було їх залишити на 10 днів. Але я поїхала. І зовсім не жалію. Це дуже крутий досвід. Я вперше проводила гутірки на таборі. Чесно кажучи, хвилювалася, дуже ретельно готувалася. Але все пройшло круто, навіть суто для себе я шалено поглибила знання. А діти були просто чудові.

Якщо ти також хочеш виховувати нове покоління для України — долучайся до виховників у Пласті:

Поділитися

Схожi новини